Режисер документального фільму "Ромашка" про головну ідею стрічки . "Після ампутації життя не закінчується"

Документальний фільм «Ромашка» розповідає історію оператора 144-го центру Сил спеціальних операцій на псевдо Кекс, який після втрати ноги на фронті проходить складний шлях фізичної та психологічної реабілітації. Про створення стрічки, роботу в Чернігівському військовому госпіталі, героїв фільму та його головний меседж в ефірі Армія FM розповів режисер стрічки Максим Тузов.

— Чому документальний фільм отримав назву «Ромашка»? Для стрічки про війну це досить незвично.

— Коли мені ставлять це питання, у мене є дві відповіді: коротка і цікавіша. Перша — назва має бути цікавою, запам'ятовуватися і викликати запитання. Це своєрідна візитівка фільму. Друга пов'язана з головним героєм. До служби він працював кухарем і мріє повернутися до цієї справи. Якось я запитав його, яку страву він хотів би приготувати. Він відповів, що це був би бургер, який назвав би «Ромашка». Тож якщо колись десь почуєте про бургер «Ромашка» — знайте, звідки ця історія.

— Коли ви вперше потрапили до Чернігівського військового госпіталю, що найбільше вас вразило?

— Найбільше мене вразив колектив. І він продовжує вражати досі. Я побачив людей, які працюють для пацієнтів набагато більше, ніж цього вимагають посадові обов'язки. Це постійні затримки після роботи, додаткова увага до кожного військового. Наприклад, за нашим героєм щодня приходили реабілітологи, супроводжували його у відділення, їздили разом у спортивний зал, займалися з ним. Це було справжнє піклування.

— Ідея фільму виникла вже після знайомства з героєм?

— Так. Спочатку було знайомство з головним героєм. Оператор Антон Сорока, який також служить у Чернігівському військовому госпіталі, вже почав його знімати. Була певна нарізка матеріалу. Ми разом із командиром подумали, що з цього можна зробити не телевізійний сюжет, а справжній документальний фільм. Потім ми включилися в роботу, і я побачив, що з цього може вийти повноцінна історія.

— Ви самі служите у військовому госпіталі?

— Так. Зараз я служу в Чернігівському військовому госпіталі помічником військового капелана.

— До роботи над фільмом ви вже знали, через що проходять поранені військові?

— Я закінчив університет Карпенка-Карого у 2021 році. Через пів року почалося повномасштабне вторгнення. Разом із друзями ми почали знімати документальне кіно. Працювали на Харківщині, Запоріжжі, Донеччині. Зараз, наприклад, готується до виходу ще один наш фільм — «Осья» про повернення полеглих Героїв додому. Тому певне уявлення я мав. Але коли сам став військовослужбовцем і почав щодня працювати у госпіталі, усе почало відчуватися зовсім інакше. Ти щодня бачиш пацієнтів, лікарів, хірургів, медиків. Комусь потрібно допомогти пересуватися, когось провести, підтримати. Це дуже сильно вплинуло на мене.

— Що з роботи медиків найчастіше залишається поза камерою?

— Насамперед — масштаб їхньої праці. Жодна камера не здатна передати, скільки часу вони присвячують військовим. Операції тривають по сім, дев'ять годин. Це колосальне фізичне й емоційне навантаження. Саме про це буде наш наступний фільм. Чесно кажучи, поруч із ними мені здається, що моя режисерська робота — це іграшки порівняно з тим, що вони роблять.

— Чи були моменти, які ви свідомо не стали показувати?

— Так. Не тому, що їх не можна було показати, а тому, що я розумію: глядачеві дуже складно сприймати, наприклад, операції чи важкі медичні процедури. Можна показати абсолютно все. Але тоді людина перестане сприймати головний меседж фільму.

— Наскільки складно було отримати дозвіл знімати такі моменти?

— Насправді якихось серйозних труднощів не пригадую. Ми просто намагалися максимально не заважати медикам. Під час операцій ніхто не просив лікарів щось повторити чи змінити заради кадру. Ми працювали дуже делікатно.

— Як, на вашу думку, «Ромашка» може змінити ставлення людей до ветеранів?

— Найцінніший відгук я почув після закритого показу. До мене підійшов хлопець, який також втратив ногу, і сказав, що після перегляду ще раз переконався: життя після цього є. Саме це і є головний меседж фільму. Після ампутації люди часто не розуміють, як жити далі. Вони закриваються в собі, не хочуть іти на реабілітацію, працювати з психологами. Ми хотіли показати, що поруч завжди є люди, які підтримають. Що життя триває. І дуже часто воно навіть стає яскравішим, ніж було раніше.

— Чи підтримуєте ви зв'язок із героями після завершення зйомок?

— Із головним героєм ми зараз майже не спілкуємося. Але знаю, що він уже отримав протез, активно займається, продовжує рухатися вперед і, якщо не помиляюся, далі служить. Після завершення зйомок він не занурився у депресію. Навпаки — продовжив жити.

— Для кого насамперед створювався цей фільм?

— Передусім — для таких самих людей, як наш герой. Я хотів, щоб вони побачили: можна подолати себе, можна повернутися до життя. Також цей фільм адресований цивільним. Багато хто не знає, як поводитися, коли бачить людину з протезом. Хтось відводить очі, хтось відвертається. Ми пам'ятаємо й прикрі випадки, коли ветеранів фактично відштовхували. Хотілося, щоб після перегляду люди замислилися, який шлях проходять наші військові після поранення.

— Як зробити так, щоб фільми про війну не перетворювалися на статистику?

— Я переконаний, що кіно про саму ідею не здатне зачепити серце. Потрібно розповідати історії реальних людей, їхні справжні переживання. Кожна людина унікальна. Кожен по-різному переживає однакові події. Якщо чесно показувати життя без прикрас, тоді глядач побачить у фільмі себе, своє суспільство і свою реальність.

— Що б ви хотіли сказати військовим, які зараз проходять лікування після важких поранень?

— Якщо у вас є можливість будувати своє завтра, значить потрібно це робити. Це дуже важко. Це не питання лише сили волі. Але поруч завжди є люди, які готові допомогти. Варто звернути на них увагу і дозволити собі прийняти цю підтримку.

— Де можна переглянути фільм «Ромашка»?

— На платформі MEGOGO. Ми від самого початку хотіли, щоб перегляд був безкоштовним і якомога більше людей могли побачити цей фільм.

— Працюєте вже над новими стрічками?

— Так. Ми продовжуємо документувати цю війну і вже працюємо над новими проєктами, зокрема про медиків Чернігівського військового госпіталю.