• Главная
  • Втратила те, чому присвятила життя: професор з Маріуполя розповіла як дивом уціліла
20:30, 3 мая

Втратила те, чому присвятила життя: професор з Маріуполя розповіла як дивом уціліла

Втратила те, чому присвятила життя: професор з Маріуполя розповіла як дивом уціліла

У війні в Україні Дніпро відіграє роль гуманітарного центру, де знаходять допомогу переселенці з окупованих територій. Сьогодні ми побували в хабі "Я - Маріуполь" та поспілкувались з 68-річною жінкою, яка втекла з-під обстрілів - Валентиною Іванівною Проценко. Вона у розпачі, бо війна зруйнувала те, над чим вона працювала 50 років. Але свій порятунок вважає справжнім дивом, яким Бог віддячив їй за добрі справи.

Про це повідомляє редакція.

Валентина - викладач в Приазовському Державному технічному університеті на кафедрі будівництва та інженерії. Жила вона на лівому березі Маріуполя разом з донькою, яка працювала в адміністрації та 6-річним онуком. В трьох кілометрах від них жив син Валентини з родиною - освідчений хірург.

З чоловіком Валентина розійшлася багато років тому через його зраду. Вона працювала на кількох роботах, щоб прогодувати дітей і дати їм освіту. А коли життя почало наладжуватися, вона за власним дизайном зробила сучасний ремонт в квартирі з бібліотекою, новою технікою та меблями. Попіклувалась про благоустрій дачі та багато подорожувала за кордон.

Викладач уже благополучно продумувала виходити на пенсію, але плани зламала росія. Окупанти за три дні перетворили її місто в руїни і знищили житло, якому вона присвятила десятиліття праці.

Валентина до останнього сподівалася, що лихо мине, і не хотіла покидати свій дім. Та коли постріли припинили вщухати, а на вулицях лежали тіла містян, вихід був один - йти в безпечне місце. Атака могла перетворити підвал в її п'ятиповерхівці в "живу могилу", тому Валентина разом з донькою та онуком направились в адміністрацію.

Там вони разом з іншими маріупольцями просиділи майже два тижні. Люди спали на офісних стільцях в підвалі, їжу, якої ледве вистачало варили на багатті. Через тверді "ліжка" у її онука з'явилися синці по всьому тілу, але дитяча психіка відмовлялась сприймати те, що відбувається. Він, як ні в чому не бувало кожного ранку прокидався і просив матір щось приготувати на сніданок, пропонував свою допомогу. І тільки іноді він просився уїхати звідти. Та рашисти зовні не припиняли скажені постріли, не було ні режиму тиші, ні коридорів.

Та при найменшій можливості Валентина з донькою та онуком наважились на втечу. Вони хутко вибігли з укриття, сіли в автомобіль знайомих і рушили до Бердянська. Тоді кожна секунда могла коштувати життя, яке важливіше за телефон та документи, які Валентина не встигла взяти.

В колоні були лише легкові автівки. Люди евакуювались під пострілами, і виїхати з міста, залишитись живими вдалось не всім.

"Нас в авто було шість чоловік, сказали нагинатися, якщо будуть стріляти", - розповіла Валентина.

16 березня, діставшись Бердянська, їх взяла до себе молода пара. А через кілька днів вони їх переселили в підготовлену спортивну залу. 

1 квітня донька та онук Валентини поїхали в Германію. Сама ж жінка відправилась до далеких родичів у Дніпро. Вона витратила на дорогу майже останні гроші, в неї не було документів. Родичі допомогли їй знайти хаб "Я - Маріуполь". Там їй дали притулок, їжу, ліки та все необхідне.

Втратила те, чому присвятила життя: професор з Маріуполя розповіла як дивом уціліла, фото-1

3 квітня у Валентини був День народження. Вона хотіла одного, - щоб їй подзвонив син, який не виходив на зв'язок з моменту загострення війни в Маріуполі. Цього не сталося. Та наступного дня все-таки ролунав дзвінок, голос в телефоні сказав: "Мамо, пробач, що я тебе не привітав. Я дуже сильно тебе люблю. Я зняв тобі квартиру в Дніпрі. Переїзджай туди. Ні про що не турбуйся. Я в Криму. Все нормально".

Її серце відразу відлягло, з'явився апетит і захотілося жити далі. Однак періодами дуже самотньо в чужому місті, перед очима рідна домівка, в яку вкладала душу багато років, яку ні за що зруйнували окупанти. І Маріуполь, що квітнув кожної весни та розвивався до приходу росії.

"Я люблю своє місто, якого немає. Квіти, тротуари, зупинки, транспорт. Я хочу, щоб він був Україною і повернутись туди", - промовила Валентина.

Через втрату телефону у жінки немає контактів близьких друзів, тому вона просить відгукнутись тим, хто знає таких людей з Маріуполя: Блинова Валентина Михайлівна, Бубнова Валентина Іванівна, Савеліна Євдокія, Гусь Наталія Степанівна.

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции
#056 #Днепр #новости Днепр #война #ВСУ #новости Украина #сайт Днепра #Мариуполь #Мелитополь
0,0
Оцените первым
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
live comments feed...