Над головою скидали бомби, а на руках помирали діти: медбрат згадує дні пекла в Маріуполі

Від першого дня у Маріупольській обласній лікарні почалося справжнє пекло. Щодня туди привозили по 120-150 поранених. І щодня нещадно обстрілювали. Саме туди доправили і жінок із пологового, який розбомбили у березні.

Медбрат приймального відділення, Дмитро, розповів, у якому жахітті працювали медики, як після одного такого пекельного дня він вирішив зробити пропозицію своїй дівчині та чому ніколи не змінить професії, передає редакція. 

Медбрат із Маріуполя Дмитро Гавро розповідає, що допомагали вони всім, стояли по лікті у крові, перев’язували. Зривали спини, бо носили пацієнтів на руках. Закривали очі дітям, які загинули. А коли починалися обстріли, падали обличчям у підлогу просто в коридорі та лежали під стінами, що трусилися. Медбрат ділиться, що було страшенно важко і це було їх пекло.

"Я – медбрат приймального відділення Маріупольської обласної лікарні. Вранці 24-го лютого вже думав йти до лав ЗСУ, коли мені написали: «Хлопці, виходьте всі на роботу, дуже багато поранених». І я рвонув у лікарню. Я був потрібніший там", - згадує Дмитро.

Медбрат згадує, що першого ж дня вони прийняли понад 100 людей. Із околиць міста і селищ поблизу. Обласна лікарня першою відчула весь страх війни. Вони допомагали, перев’язували, оперували. Але й не здогадувалися, що від цього дня ніхто з лікарів уже не зможе повернутися додому.

"Днями не спиш, бо привозять і привозять поранених. Спини не відчуваєш, бо електрики немає, і носиш пацієнтів на руках. Розриваєшся від болю, але не фізичного. Бо ще болючіше – це страх за своїх рідних. Щоразу, як падали обличчям у підлогу… Так, ви правильно зрозуміли, ми везли пацієнта коридором, коли над головою починали скидати бомби. І коли ми просто падали на підлогу і лежали, я просив тільки, щоб мої близькі залишились цілими.

Того дня, після всього, що ми пережили у лікарні, я вирішив зробити пропозицію своїй дівчині. Щоправда, обручку пообіцяв після війни. Але почув «Я згодна» – і, щасливий, знову полетів у лікарню. Там на мене чекали ще кілька тижнів жахіть", - розповідає Дмитро.

Щодня вони приймали понад 120-150 поранених. Оперували всюди, де було світло. По лікті у крові, падаючи від обстрілів, серед стін, що трусилися вже кожні 30 хвилин. Було дуже страшно. День у день. Лише наша лікарня прийняла до 10 березня 742 пацієнти.

Серед них були і дівчата з пологового, яких привезли після бомбардування 9 березня. Зустрічали, сортували їх за тяжкістю поранень. Одна дівчина була на 40 тижні вагітності. У неї були множинні поранення ніг і тулуба. Ні її, ні дитину врятувати не вдалося.

За ці дні на очах Дмитра померли шестеро дітей. Приймаєш, починаєш проводити реанімацію.

“Як описати словами те, що відчуваєш у цей момент? Неймовірно важко дивитись на дитяче обличчя, чекаючи реакції організму… а бачити очі, що закотилися. Це були дні пекла.

Та тоді я відчув дещо важливе. Що ніколи не покину своєї професії. Я – медик, і я маю стояти непорушною перепоною між життям і смертю. Це моя мрія, і вона тоді здійснилася", - згадує Дмитро.